"Мені не треба титулів, головне, щоб глядачеві бажалося спілкуватися з моїм мистецтвом. Щоб людям було тепло, світло з моїми роботами, а мені щоб хотілося творити для них." - / Любов Міненко /

За фахом Любов Міненко - художник-постановник театру.

Працює в техніках: олії, акварелі, аплікації. Має дванадцять персональних виставок.

Мистецтво Любові Міненко органічно вписується в образотворчий простір України, не випадково вона звертається до творчості Т. Шевченка, Л. Українки, Г. Сковороди, М. Гоголя. ЇЇ роботи виконані в різноманітних техніках і експоновані на багатьох престижних виставках, цікавлять як фахівців, мистецтвознавців, музейних працівників, так і безпосередньо глядачів.

Розмірковуючи про життя, творчу долю, про нелегкий шлях до того, що тепер є в її доробку, невільно приходиш до висновку, що її вдачі, її долі можна по-доброму позаздрити. Вона - людина, яка вберегла гармонію в собі, й дає можливість відчути красу світу Іншим.

Заворожує її здатність наповнювати все любов'ю. Персонажі не просто оживають, надихаються в її аплікаціях, вони мають душу. Сприймаються не як метафора, а як духовна реальність. Це особливо прочитується в роботах "Розмова", "Сестри", "Сповідь", "Чужі".

Залюблена в колір, Любов Міненко щедро послуговується всім багатством палітри. Працює розкуто і винахідливо, то зіштовхуючи різкі контрасти в роботах "Не віддам", "У схованці", то будуючи струнку єдину поліфонію у таких, як. "Розмова", "Коню мій, коню". Але завжди світ сприймається нею через колір, про що власне свідчать І назви робіт: "Коню білий", "Коню чорний".

В акварельній серії "Канів" та живописних полотнах "Злет", "Місячна ніч" драматичний діалог загострюється своєрідністю пластики та експресивністю ліній, а іноді композиційною побудовою живописних смуг.

У кожного митця власна мистецька нивка в межах світу, огородженого парканом. Комусь досить доглядати той клаптик і навіть бачити над ним місяць, зорі, Чумацький Шлях, Когось переймає бажання відшукати в суцільному маленькі непомітні дверцята, через які можна вийти у степ. Щодо Міненко - то за нею, сам у степ, де ти будеш такий який є насправді: виходь і йди, куди поведе душа. Не всяк цього простору не острашиться. Міненко його ладна обійняти. Звідси і завмирання: перед степом, а не в степу. І на обрії - кінь білий. Щоб іти своєю дорогою. Щоб пролетіти, як вітер. Любов Міненко одривається від самої себе аби завтра бути не такою, як сьогодні. Але опора незмінна - народна культура.